Праведники Кустівець і їхні судді.
«Приговорил … вещественные доказательства по делу: Новый завет, Евангелие апостола Иоанна, блокнот с духовными песнями, Библию, тетрадь с толкованием слов, ноты религиозных песен, два религиозных плаката и две открытки – уничтожить».
Це не виписка із літератури сатанинського спрямування.
Це – «Приговор именем Украинской социалистической Республики … от 16-18 декабря 1961 года народного суда Улановского района Винницкой области в составе: Председательствующего народного судьи Бажанова, народных заседателей Билаша и Лаптуровой, при секретаре Мурованой, с участием прокурора Козыренко, общественного обвинителя т. Слободяника и адвоката Баранова»...».
Підсудними є уродженці та мешканці села Кустівці Уланівського району Вінницької області: Мишук Петро Васильович, 8.01.1908 р.н., освіта 2 класи (читає і пише), одружений, на утриманні троє малолітніх дітей, працює столяром в колгоспі; Шнеренко Іван Федорович, 29.08.1905 р.н., одружений, освіта 4 класи, на утриманні троє малолітніх дітей і син інвалід 1 групи, працює пастухом в колгоспі; Середюк Іосиф Кирилович, 3.11.1904 р.н., малограмотний (пише і читає), одружений, на утриманні одна малолітня дитина, працює столяром в колгоспі; Ворона Анатолій Олексійович, 17.09.1935 р.н., освіта 7 класів, не одружений, працює столяром в колгоспі.
Усіх обвинувачено за ст.209 Кримінального кодексу УРСР «Посягання на особистість та права громадян під приводом виконання релігіозних обрядів або іншим приводом». Максимальна міра покарання – 5 років позбавлення волі.
Згідно вироку: «Подсудимые обвиняются в руководстве нелегально действующей в с.Кустовцы Улановского района сектантской группы п’ятидесятников... Виновными себя не признали и пояснили, что организаторами секты не являются, а являются проповедниками ее. Суд …находит вину подсудимых, как руководителей и организаторов сборищ сектантов пятидесятников в с. Кустовцы полностью доказанной. Как проповедники данной запрещенной законом секты подсудимые, на протяжении нескольких лет организовывали нелегальные зборища в разных домах сектантов, на этих зборищах проповедывали актинаучное и враждебное социалистическому строю „учения" п’ятидесятников..., призывая верующих к отказу от защиты Родины, при нападении врагов с оружием в руках. Вовлекали в секту молодежь села, пропагандировали отречение верующих от общественно-политической жизни, от участия в пионерских и комсомольских организаций, от посещения клубов и кинотеатров ».
Народний суд засудив А.О.Ворону та І.Ф.Шнеренка до п’яти років, а Й.К.Середюка та П.В.Мишука – до чотирьох років позбавлення волі з висилкою після відбування покарання від 3 до 5 років. Всі засуджені взяті під варту в залі суду.
Дивує жорстокість покарання – максимальний термін, без врахування будь-яких пом’якшуючих обставин, пов’язаних, зокрема, з молодістю Ворони А.О., не судимістю раніш, наявності сімей та малолітніх дітей, дітей – інвалідів, відсутності шкідливих наслідків.
Враження – що вирок – це Акт не правової відповідальності, а помсти.
А докази вини в вироку – відсутні. Одне є зрозумілим – підсудні – віруючі в Бога і в цьому, в дійсності, їх найбільша провина.
Уже пізніше, в 1990 році, один із засуджених Анатолій Ворона в книзі «Проза» напише: «…методы известны. Нужно убрать человека. Это, как говорится, не мытьем, так катаньем. Я готов страдать как христианин. Правда, в нашей стране как хрестианин не пострадаешь, потому что христианина делают преступником. У нас за веру не судят».
Тоді ж в обласній газеті «Вінницька правда» за 17 січня 1962 року писалося: «Якими жалюгідними здаються ці люди! Радянський трудівник думає про життя, будує його своїми руками, розумом. Він творить на землі і прокладає шляхи в космосі. А ці, що сидять сьогодні тут, на лаві підсудних? Їх інакше не назвати, як нікчемами, що плутаються під ногами чесних трудівників. Вони не тільки не допомагають нам, а заважають будувати нове життя, комунізм».
Пройшли роки. Час здійснив своє правосуддя: виявилося, що не засуджені, а так звані «чесні трудівники нового життя, комунізму» є жалюгідними. А засуджені – праведники. Могли, під впливом такого «пресу» – тяжкої для них судової атмосфери, тяжкості покарання, ще в суді відректися від віри в Бога або замовчувати свою участь. Але говорили в суді те, з чим жили кожен день на виду односельчан – правду.
«Такий був час» - скажете.
І це так, але – ось пройшло понад 50 років, давно немає країни «нового життя», а факт залишився незмінний – вирок народного суду Уланівського району постановили, підписали конкретні люди – три судді (народні засідателі прирівнюються до судді). У суддів була можливість об’єктивно розглянути справу, але вони усунулися від цього. Загалом, мали можливість обрати м’яке покарання - засудити умовно, або, хоча б, на рік – два, що дозволяв їм закон, але вони обрали шлях присуду в найбільшій карі, яка тільки можлива за законом.
«Не могли інакше поступити» - скажете.
Але це брехня. Історія підтверджує прикладами іншої поведінки при більш складніших обставинах.
В царській Росії, коли православна церква існувала в єдності з державою, будь-які не церковні, а саме, протестантські (штундистські) вірування незмінно кримінально переслідувалися. Проте, як приклади громадської мужності, ввійшли в історію поступки окремих суддів, які не застосовували закон всупереч його духу та власної совісті.
Так, в кінці 1870 року були арештовані пресвітер Михайло Ратушний з єдиновірцями – усі сільські мешканці Херсонської губернії, учасники зібраннях штундистів. 8 років тривало слідство. І ось в 1878 році Одеський окружний суд почав розглядати кримінальну справу "обвиняемых в распространении секты штундистов". За словами одного свідків судового процесу, який не належав до віруючих: "собираются у себя в хатах, молятся Богу, а такого ничего худого не знаю за ними. О них, кроме хорошего, ничего нельзя сказать; между ними нет ни пьяниц, ни воров, а напротив, бывали случаи, что человек, который прежде был вором или пьяницею, когда поступит в сету, делается хорошим человеком, перестаёт пить, воровать, работает …». Після засідання присяжні винести виправдальний вирок М.Ратушному і його єдиновірцям.
Відомий російський правник А.Ф.Коні з повагою згадує про мирового суддю Чигиринського уїзду Київської губернії Мефодія Пилиповича Тетерю, який відмовився «в эпоху усиленного гонения на штундистов осудить нескольких человек, собравшихся помолиться над умершим штундистом, своим родственником, в действиях которых полиция усматривала нарушения циркуляра генерал-губернатора, воспретившего штундистам в явное нарушение великодушного закона 3 мая 1883 г. всякие молитвенные собрания. Этот судья, будучи «назначенным», т.е. сменяемым, имел гражданское мужество признать распоряжение графа Игнатьева лишенным законного основания, и Сенат в общем собрании кассационных и первого департаментов разделил его взгляд» (А.Ф.Кони. Из записок судебного деятеля. Мировые судьи. Т.1.-М:Юрид.лит.-1966 – с.323-324).
Одвічна істина гласить – одна річ, коли бажаєш зробити, а не можеш, а інша – коли маєш можливість зробити, а не бажаєш.
Напевно, Уланівські судді не бажали учинити вирок відповідно до закону та совісті, хоча, звичайно, мали можливість. Напевно у такий спосіб поспішали внести свій вклад в будівництво «нового життя». І при цьому не бачили, що підсудні – це люди, їхні родини – це люди, не відчули своєї відповідальності і залишилися в історії у недобрій пам’яті.
«Подумаєш, що їм тепер, коли давно померли»- скажете.
Але ж після їхньої смерті не зникло все. Залишилися їхні нащадки і не зникає відповідальність за їх «слід» життя.
Про це і нагадує Анатолій Ворона в полеміці із тим, хто уособлює собою того, кому опісля «хоть потоп»:
«– Подумаешь, суд в приговоре написал! Разве суд закон?
– Интересно, лишают человека свободы на 5 лет именем страны и это – не закон! Кто же за это будет отвечать?
– Никто!
– Нет, вы перед Богом будете отвечать за нас. Будет вечность, будет ответ.
– Умер человек и ни за что не отвечает. Никакой вечности, никакого Бога нет!
– Есть Бог и есть вечность!».
Звичайно, це стосується не тільки, і не лише суддів. Прокурор, громадський обвинувач, адвокат, свідки – не менш відповідальні за свої вчинки. Але … не вони ставлять «крапку» у справі. І не до них найперше, перед далекою і тяжкою дорогою в’язня, звертаються в сумних думках засуджені: «Ви перед Богом будете відповідати за нас».
Як важливо, щоб це завжди пам’ятав той, хто є суддя.
Олексій Якименко,
президент адвокатської компанії «Якименко та Партнери»,
м. Вінниця
Опубліковано в загальнонаціональній правовій газеті
«Юридичний вісник України» № 29 (890) за 21-27 липня 2012 року
