Майно фізичної особи – підприємця
як об’єкт спільної сумісної власності подружжя
У пункті 29 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна» зазначено (з посиланням на ст.52 ЦК та ст.ст. 57 та 61 СК), що майно фізичної особи – підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності (надалі – Роз’яснення).
Із авторитетних в Україні науковців в галузі сімейного права, лише доктор юридичних наук, професор Зорислава Ромовська, до речі автор Сімейного кодексу України, зазначила, що така позиція Верховного Суду України є дуже спірною, жодна із указаних статей окремо й усі вони разом не дають достатньої підстави для такого висновку; згадка у ст.52 ЦК про особисте майно підприємця не означає, що особистим майном закон вважає все те майно, яке він набув з початку підприємницької діяльності. (Ромовська З.В. Сімейний кодекс України: Науково-практичний коментар. – [3-тє вид., перероб. і доп.]/ З.В.Ромовська.– К.: Правова єдність, 2009, с.96); Ромовська З.В. Українське сімейне право: підручник [для студ. вищ.навч.закл.]/ Зорислава Ромовська.– К.: Правова єдність, 2009, с. 192-193).
Слушність такого зауваження З. Ромовської беззаперечна.
У зв’язку з цим варто звернути увагу, що в науково-практичному коментарі до цивільного законодавства України, випущеному в 2004 році Академією суддів України, автори – Ярема А.Г., Карабань В.Я., Кривенко В.В., Ротань В.Г. прямо зазначається, що майно фізичної особи - підприємця вважається спільним сумісним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу (Науково-практичний коментар до цивільного законодавства України: (в 4 т.)А.Г.Ярема, В.Я.Карабань, В.В.Кривенко, В.Г.Ротань. - т.1.- К: А.С.К.; Севастополь: Ін-т юрид.дослідж., 2004.- с.213).
Слід нагадати, що в минулому уже були спроби окремої реєстрації прав власності на майно фізичної особи – підприємця, проте безуспішні.
В листі Державної податкової адміністрації України від 5 жовтня 2007 р. N 4851/В/17-0715 «Щодо оподаткування доходів, одержаних фізичними особами – підприємцями» наголошувалося наступне:
«Відповідно до ст. 325 Цивільного кодексу України суб’єктом права приватної власності є саме фізична особа. Цивільний кодекс не встановлює такого суб’єкта права приватної власності як фізична особа – підприємець. ... реєстрація права власності на нерухоме майно за фізичною особою – суб’єктом підприємницької діяльності чинним законодавством не передбачено».
В листі Мін’юста України від 4.08.2008 року № 7885-0-33-08 «Щодо реєстрації транспортних засобів за фізичними особами – підприємцями» – зазначалося наступне:
«Транспортні засоби реєструються за юридичними та фізичними особами.
У зв’язку з цими положеннями слід констатувати, що поняття «фізична особа» та «фізична особа – підприємець» у законодавстві є різними у смисловому плані. На підтвердження вказаного зазначаємо таке.
На сьогодні відносини власності та порядок реалізації права власності чітко визначають Конституція України та Цивільний кодекс України (далі – ЦК) (Закон України «Про власність» згідно із Законом України від 27 квітня 2007 року №997-V втратив чинність).
Суб’єктами права власності за ЦК є Український народ та інші учасники цивільних відносин, визначені статтею 2 цього Кодексу, тобто, фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права (статті 2 та 318).
Водночас серед цього переліку немає такого суб’єкта права власності, як фізична особа – підприємець.
Крім того, Конституція України та ЦК закріпили право приватної власності (статті 41 та 325). Суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи. Фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати. Склад, кількість та вартість майна, яке може бути у власності фізичних та юридичних осіб, не є обмеженими. Законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи (стаття 325 ЦК).
Таким чином, суб’єктом права власності законодавством визнається фізична особа, яка може бути власником будь-якого майна, крім майна, яке не може перебувати взагалі у власності фізичної особи, і, водночас, не виокремлюється такий суб’єкт права власності як фізична особа – підприємець.
Що стосується поняття «фізична особа – підприємець», то слід зауважити, що фізична особа має усі особисті немайнові права та здатна мати усі майнові права, передбачені Конституцією України, Цивільним кодексом України та іншими законами (стаття 26 ЦК). Переліку майнових прав чинне законодавство не містить. Виходячи з аналізу чинного законодавства можна стверджувати, що право займатися підприємницькою діяльністю є майновим правом фізичної особи.
Тобто правовий статус фізичної особи є набагато ширшим, ніж правовий статус фізичної особи – підприємця. Право на здійснення підприємницької діяльності є правом фізичної особи, і набуття статусу підприємця дозволяє фізичній особі лише здійснювати господарську діяльність – діяльність у сфері суспільного виробництва, спрямовану на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.
Ураховуючи викладене, вважаємо, що реєстрація транспортних засобів має здійснюватись за фізичною особою, а не за фізичною особою – підприємцем, оскільки реєстрація здійснюється за особами, які є власниками».
Зрозуміло – листи міністерств не встановлюють норм права і мають лише інформаційний характер. Але в даному випадку необхідно визнати, що їхня аргументованість заслуговує на увагу.
Роз’яснення, що містяться в п. 29 постанови Пленуму Верховного Суду України від 21 грудня 2007 року, не враховують положення ч.4 ст.61 СК України про те, що речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
Якраз речі для професійних занять становлять (або можуть становити) основу або первинний капітал підприємницької діяльності фізичної особи – підприємця, адже реалізація свого професійного хисту можливо як за наймом, так і самостійно, зареєструвавшись фізичною особою – підприємцем. Наприклад, маючи лікарське обладнання, дружина – лікар реєструється як фізична особа – підприємець і відкриває приватну медичну клініку. А також, напевно, важко зараз віднайти підприємницький напрямок діяльності без використання оргтехніки.
З позиції Сімейного кодексу України – це майно є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, а з позиції Роз’яснень – особиста власність одного із подружжя, зареєстрованого фізичною особою – підприємцем.
Роз’яснення суттєво звужують норму Сімейного кодексу України, яка закріплена в статті 60, а саме, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу); вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя.
А також цим відкривається шлях до явної несправедливості та зловживань правами одного із подружжя. Наприклад, при поділі майна подружжя встановлено, що, право власності на однокімнатну квартиру, придбану за час шлюбу, зареєстровано на дружину, яка не працює у зв’язку з доглядом за дітьми. Інше майно, набуте подружжям за час шлюбу: будинок, який переобладнаний під майстерню, трьохкімнатна квартира, яка використовується під офіс, десять автомобілів – зареєстровані за чоловіком – фізичною особою – підприємцем. А, отже, якщо керуватися Роз’ясненнями, то поділу між подружжям підлягає лише однокімнатна квартира.
Можна зауважити, адже згідно Роз’яснення дружина має право на доход. Проте, зверніть увагу, згідно Роз’яснення об’єктом є не доход, який би можна одержати від реалізації майна, а лише частка одержаних доходів від діяльності чоловіка – фізичної особи – підприємця. На практиці – це мертве положення, оскільки встановити доход – надзвичайно утруднено. Притім є невизначеність в самому понятті «доходу від підприємницької діяльності», а саме: за який період потрібно обраховувати дохід? На момент припинення подружніх відносин чи на майбутнє? Інший варіант?
Водночас ігнорується існуюча норма ч.3 ст.71 СК України, яка вичерпно регулює цю проблему – речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності; вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.
А, отже, діючий Сімейний кодекс України передбачає можливість і бізнес зберегти, і досягти справедливого поділу майна між подружжям.
Проте суди мають також керуватися і роз’ясненнями Верховного Суду України.
Що є переконливішим на практиці?
На разі, останнє.
Ухвала Верховного Суду України від 24 вересня 2008 року.
Колегія суддів Судової палати в цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого – Яреми А.Г., суддів: Левченка Є.Ф., Лихути Л.М., Охрімчук Л.І., Сеніна Ю.Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 1 до Особи 2, Особи 3 про визнання права власності на 1/2 частину майна, встановила:
У березні 2007 року Особа 1 звернулася до суду із зазначеним позовом, посилаючись на те, що з 2001 року вона проживала з Особою 2 однією сім’єю без реєстрації шлюбу, за час спільного проживання і за спільні кошти, одержані від здійснення підприємницької діяльності, вони придбали нерухоме майно – 21/25 частину нежилої будівлі за Адресою 1, 1/25 частину нежилої будівлі за Адресою 2, також поклали гроші на рахунок у банку, однак правовстановлюючі документи оформлено на Особу 4, який, Інформація 1, загинув, відкрилася спадщина, проте спадкоємці не визнають, що зазначене майно належало їй та Особі 4 на праві спільної сумісної власності, між ними не досягнуто й згоди про поділ такого майна.
Позивачка під час розгляду справи уточнила позов та просила визнати за нею право власності на 1/2 частину майна, придбаного нею з Особою 2 за період з 1.01.2004, Інформація 1, а саме на 21/50 частину нежилої будівлі за Адресою 1 та на 1/50 частину нежилої будівлі за Адресою 2.
Рішенням Ніжинського міськрайонного суду від 19.10.2007 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Чернігівської області від 23.01.2008 року, позов задоволено.
У касаційній скарзі Особа 2 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення, а справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на порушення судами норм процесуального права.
Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.
Судом установлено, що Особа 4 помер, Інформація 1, з 1.01.2004, Інформація 1, Особа 1 проживала з Особою 2 однією сім’єю, але без реєстрації шлюбу. Згідно з договором купівлі-продажу від 3.10.2005 року Особа 4 шляхом викупу з комунальної власності придбав 21/25 частину нежилої будівлі за Адресою 1, а згідно з договором купівлі-продажу від 16.03.2004 року – 1/25 частину нежилої будівлі за Адресою 2.
Задовольняючи позов, суд керувався положеннями ст.ст.60, 61, 63, 70, 74 СК та виходив із того, що частини нежилих будівель є спільною сумісною власністю Особи 4 та позивачки, оскільки таке нерухоме майно набуте ними за час спільного проживання однією сім’єю без реєстрації шлюбу, тому Особа 1 має право на 1/2 частину майна.
Проте з такими висновками суду погодитись не можна, виходячи з такого.
Статтею 57 СК передбачено правові підстави визначення майна, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка; ст.61 СК визначено об’єкти права спільної сумісної власності.
Відповідно до положень ст.61 СК, ст.52 ЦК майно приватного підприємства чи фізичної особи – підприємця не є об’єктом спільної сумісної власності подружжя. Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних доходів від цієї діяльності.
З урахуванням наведеного, майно приватного підприємства чи фізичної особи –підприємця також не може бути об’єктом спільної сумісної власності жінки та чоловіка з підстав, передбачених ст.74 СК.
Особа 1 на обґрунтування позовних вимог зазначала, що спірні нежилі приміщення були придбані за кошти, одержані нею та Особою 2 від здійснення підприємницької діяльності.
Суд, на порушення вимог ст.ст. 214, 215 ЦПК, на зазначене уваги не звернув, у достатньому обсязі не визначився з характером спірних правовідносин та правовою нормою, що підлягає застосуванню, встановив, що Особою 2 спірні приміщення придбані шляхом викупу з комунальної власності, однак змісту відповідних договорів купівлі-продажу не проаналізував, не перевірив та не зазначив у рішенні, чи був зареєстрований Особа 4 як приватний підприємець, не з’ясував, чи є спірні частини нежилих будівель майном фізичної особи – підприємця, а тому передчасно дійшов висновку про визнання такого нерухомого майна об’єктом спільної сумісної власності Особи 1 та Особи 4.
Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув і залишив рішення суду першої інстанції без змін.
За таких обставин ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч.2 ст.338 ЦПК.
Олексій Якименко
адвокат, Президент АК «Якименко та Партнери»,
м. Вінниця
Опубліковано в газеті «Закон і Бізнес»
№ 13
